ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО УЧНІВ НА УРОКАХ ТЕХНІЧНОЇ ПРАЦІ ПРИ ВИВЧЕННІ РОЗДІЛУ «КОНСТРУКЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ»

У 5-МУ КЛАСІ

                                                  ЗМІСТ

                                                                                                              Стор.

Вступ……………………………………………………………………3 

Розділ 1. Індивідуальний підхід до учнів у навчально-виховному процесі як            педагогічна проблема.

 1.1Сутність індивідуального підходу до учнів у навчально-виховному процесі.....................................................................................5

1.2Дидактичні основи індивідуального підходу учнів в навчальному   процесі............................................................................................................7

                                                                      ВСТУП

Інтерес до вирішення завдань трудової підготовки учнів останнім часом посилюється. Пошук шляхів реалізації цих завдань підштовхує до висновку, що підвищення ефективності трудового навчання значною мірою залежить не тільки від професійної майстерності та компетентності вчителя, а й від його підходу до організації навчально-виховного процесу [13, c.15].

Одним із таких підходів, що дає змогу вивіщувати завдання трудового навчання учнів є особистісно-орієнтований підхід, під час здійснення якого « в центрі навчально-виховного процесу стоять інтереси дитини, її потреби та можливості…» [5, c.7].

У педагогічній теорії особистісно-орієнтований підхід реалізується через принцип індивідуального підходу, що передбачає вивчення вчителем індивідуальних особливостей кожного учня та підбір специфічних форм та методів навчання.

Успішна реалізація індивідуального підходу у педагогічній практиці дає змогу учителю виконати «основне завдання загальноосвітньої школи: всебічний розвиток індивідуальної дитини на основі виявлення її здібностей і задатків» [6. c.9].

Проблему здійснення індивідуального підходу до учнів на уроках досліджували багато вчених (М. Кутузов, В. Монахов, В. Орлов, В.Фірсов та інші). Г. Терещук та В Оніщук, узагальнивши результати досліджень попередників, визначили принципи індивідуалізації навчання, педагогічні умови успішного здійснення індивідуального підходу до учнів.

Враховуючи актуальність цієї проблеми  мною обрано тему роботи: «Індивідуальний підхід до учнів на уроках технічної праці» (при вивченні розділу «Конструкційні матеріали» у 5 класі).

Предметом нашого вивчення є форми і методи здійснення індивідуального підходу на уроках технічної праці при вивченні видів конструкційних матеріалів у 5-му класі.

Метою є виявлення та обґрунтування педагогічних умов успішного здійснення індивідуального підходу до учнів в умовах комбінованого уроку технічної праці.

Враховуючи мету дослідження, поставлені такі завдання в роботі:

1.     Визначити сутність індивідуального підходу до учнів у навчально-виховному процесі.

2.     Розкрити форми організації індивідуального підходу

     до учнів.

3.     Визначити педагогічні умови успішного здійснення індивідуального підходу до учнів на уроках технічної праці.

4.     Розробити методичні рекомендації по успішній реалізації індивідуального підходу до учнів в умовах комбінованого уроку технічної праці.

ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО УЧНІВ У НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ.

1.1.      Сутність індивідуального підходу до учнів у навчально-виховному процесі.

У Конституції України зауважується, що «держава, поєднуючи матеріальні і моральні стимули, заохочуючи новаторство, творче ставлення до роботи, сприяє перетворенню праці в першу життєву потребу кожного громадянина України» [6,c.12].

Для реалізації цих завдань педколективами навчальних закладів ведеться пошук форм, методів, засобів навчання, які б сприяли максимальному розкриттю індивідуальних особливостей і можливостей кожного.

Отже постає проблема здійснення індивідуального підходу до учнів і, як результат, диференційованого навчання на уроках.

З поняттям «індивідуальний підхід» тісно пов’язане поняття «особистісний підхід», який передбачає допомогу вихованцю в усвідомленні себе особистістю, « у виявленні, розкритті його можливостей, ставленні самосвідомості, в здійсненні самовизначення, самореалізації та самоутвердження» [9. c. 243].

Але поняття ці треба розрізняти, оскільки при особистісному підході головною метою є розвиток особистості і здійснюється він на більш психологічному рівні. А індивідуальний підхід відбувається на дидактичному рівні, оскільки його метою є діагностика індивідуально-психологічних особливостей учнів і, на основі цього, - підбір відповідних форм і методів роботи з ними.

Аналіз цього поняття дає змогу зробити висновок, що індивідуальний підхід – це принцип педагогіки, згідно з яким досягається педагогічний вплив на кожну дитину на основі діагностики і вивчення її особистих відмінностей.

Передумовою здійснення індивідуального підходу є всебічне вивчення учнів педагогом, на основі якого відбувається встановлення та розподіл індивідуальних відмінностей учнів для наступного урахування їх у навчальній діяльності. Саме цей процес є індивідуалізацією навчання, яка у різних авторів розглядається з різних точок зору.

Так, В.А. Крутенький визначає індивідуалізацію як «реалізацію принципу індивідуального підходу, коли вона орієнтується на індивідуально-психологічні особливості учня, будується з урахуванням цих особливостей» [7. с. 125].

У дослідженнях Г.К.Селевко зазначається, що індивідуалізація навчання – це організація навчального процесу, за якої вибір способів, засобів, темпу навчання обумовлюються індивідуальними особливостями учнів; організаційно-управлінські заходи, що забезпечують індивідуальний підхід [12].

Вказуючи на рівневість індивідуалізації, В.О.Оніщук виділяє три її рівні:

·        перший – врахування вікових особливостей;

·        другий – здійснення диференційованого підходу;

·        третій – здійснення індивідуального підходу [42].

О.О.Курсанов вважає, що індивідуалізація не допускає врахування особливостей кожного в процесі навчання, як цілісна система дидактичного впливу вона можлива тільки при «орієнтації індивідуального підходу на цілісну особистість учня і цілісну навчальну діяльність»[7, с.29].

Зважаючи на це можна зробити висновок, що індивідуалізація – це реалізація індивідуального підходу, яка полягає у процесі діагностики та врахування індивідуальних відмінностей учнів, рівня розвитку їх здібностей та вмінь.

Вивчення учнів педагогом сприяє створенню чіткого уявлення про інтереси та здібності кожного з них, рівень її пізнавальних можливостей, практичної самостійності та темпу роботи. Отже відбувається перша стадія індивідуалізації навчання.

Залежно від типу вищої нервової діяльності учнів, з урахуванням рівня їхнього розвитку вчитель визначає та розробляє індивідуальні завдання для кожного, визначає форми та методи роботи з ними – це друга стадія індивідуалізації навчання.

Впровадження в життя розробок вчителя, що стосуються індивідуалізації, відбувається під час здійснення індивідуалізованого навчання. В ході останнього вчитель, знаючи інтереси і нахили кожного «заохочує здібних учнів до успішної роботи в повній відповідності з їхніми можливостями, сприяє просуванню вперед учнів з середньою успішністю, допомагає відстаючим учням ліквідувати прогалини в знаннях» [11,с. 143].

Рівень виконання учнями завдань дає учителю змогу визначити, чи може конкретний учень перейти до розв’язання  завдань більш високого рівня, а, отже, переходити на більш високий ступінь розвитку. Таким чином індивідуалізоване навчання обумовлюється індивідуалізацією, метою якої є індивідуальний підхід до учнів.                                                                           1.2.    Дидактичні умови успішного здійснення індивідуального підходу до учнів в навчальному процесі.

 Для класифікації учнів за групами треба враховувати такі показники: рівень успішності, рівень пізнавальної самостійності, інтереси. Найбільш доцільною для класифікації учнів за групами є така типологія:

·        учні «творці»,            

·        «сильні» учні,

·        «середні» учні,

·        учні «мінімум».

Учні «творці» характеризуються вираженою пізнавальною мотивацією, ерудовані, легко і швидко засвоюють теоретичний матеріал, вільно володіють технічною термінологією, здатні вирішувати без будь-якої допомоги різні пізнавальні завдання, в тому числі і не типові. Вони самостійно знаходять нові рішення завдань, обґрунтовують хід своїх думок, практичну роботу виконують без використання технологічних карт та детальних планів.

«Сильні» учні мають добрий рівень підготовки і високий темп навчання. Їм властиве продумане планування дій, обґрунтоване виконання кожного етапу роботи, систематичний контроль і добре розвинена практична кмітливість при розв’язанні конструкторсько-технологічних задач, швидке входження в практичну роботу. Характерною їх особливістю є те, що вони без особливого інтересу вивчають теоретичні відомості, але з захопленням сприймають інформацію з прикладних знань.

«Середні» учні задовільно справляються з роботою за інструкційними картками, часто звертаються за допомогою до вчителя. Їм характерне не глибоке розуміння теоретичних даних, що приводять до помилок у процесі виконання трудових завдань.

Учні «мінімум» мають слабкі навчальні можливості, успішно виконують лише деякі найпростіші завдання, важко запам’ятовують теорію. Їм потрібен постійний контроль та допомога вчителя.

Для розробленої класифікації груп учнів можна виділити підсистеми дій, для врахування їх при складанні завдань. До них ми відносимо:

-         розпізнавально-відтворюючі;                                                                                       

-         конструктивно-типові;

-         продуктивні;

-         проблемно-раціоналізаторські.

Розпізнавально-відтворююча – найпростіша система. Вона включає завдання на пізнавання, розрізнення, класифікування, впорядкування. Завдання перших трьох типів передбачають можливість вибору з двох або більше варіантів їх розв’язання, в тому числі помилкових, одного чи кількох правильних. У завданні на впорядкування вимагається розмістити в певній послідовності технологічні операції. На уроках трудового навчання прикладами таких дій можуть бути: розпізнавання за описом, малюнком чи моделлю, макетом, зразком об’єкту праці; розрізнення, класифікація, впорядкування об’єктів праці, технічних понять, процесів.

Друга, конструктивно-типова підсистема складніша. Вона складається з конструктивних дій, дій на відтворення техніко-технологічних даних трудових дій та дій на застосування вмінь і навичок у типових ситуаціях. Реалізацією цього на уроках трудового навчання може бути словесний опис, або опис за допомогою малюнка чи схеми, вивчених об’єктів, процесів, властивостей; використання в типових ситуаціях засвоєних знань; розрахунки за даною формулою, відповіді на запитання з використанням засвоєних раніше технологічних даних без додаткового пошуку нової інформації; розв’язання типових технологічних завдань і виконання типових трудових завдань, де необхідно використовувати засвоєні прикладні і практичні знання.

Дві послідуючі підсистеми дій, на думку М.А.Смірнової дозволяють забезпечити висів рівень узагальнення знань, встановити міжпредметні зв’язки,  що , в свою чергу, сприяє творчому використанню отриманих знань у нових ситуаціях [9,с. 44].

Продуктивна система містить у собі елементи репродукції, але певним чином пов’язана з творчою діяльністю. Завдання цього рівня передбачають  повне відтворення школярами засвоєних теоретичних і практичних відомостей. Ця підсистема містить не типові завдання, які вимагають нестандартних, евристичних дій. Ними на уроках можуть бути: доповнення схем, механізмів пристроями, які розширюють їх функції; внесення змін у конструкцію і придумування оригінальних технічних рішень, що потребує від учня творчої діяльності в певній мірі.

Проблемно-раціоналізаторська підсистема дій – найвищого рівня складності. Ці дії охоплюють конструювання і розробку технології виготовлення різноманітних пристроїв, інструментів, предметів широкого вжитку. На уроках праці ця підсистема реалізується через завдання – проблеми, що передбачають залучення учнів до конструкторської, технологічної, раціоналізаторської і винахідницької діяльності з метою створення у відомій їм галузі нових конструкцій, знаходження оригінальних технологічних рішень, способів роботи.

Як зазначає А.Дерпа, саме дії проблемно-раціоналізаторської підсистеми «виховують в учнів творче ставлення до праці, вміння самостійно приймати рішення, що допоможе легко орієнтуватися і адаптуватись в нових умовах» [3, с. 12].

Таким чином, ці чотири підсистеми дій утворюють цілісну систему самостійної діяльності учнів на уроках трудового навчання. Для здійснення індивідуального підходу до кожного учня має вирішальне значення  правильність підбору підсистем до кожної з індивідуально-типологічних груп учнів.

Так, для учнів «мінімум» підбирають навчально-трудові дії з розпізнавально-відтворюючої підсистеми; середнім учням найбільш доцільно добирати завдання з розпізнавально-відтворюючою та конструктивно-типовою підсистеми. Поступово цих учнів слід включати у діяльність продуктивного характеру. У роботі з «сильними» учнями основна увага приділяється підвищеному рівню навченості, трудових практичних навичок і розвитку практичного мислення за рахунок активного виконання дій переважно двох підсистем: конструктивно-типової та продуктивної.

Під час навчальної діяльності учнів «творців» створюються умови для вільного прояву і розвитку здібностей. Таким учням слід надавати максимум самостійності, уникати втручання в процес їх творчої діяльності, створювати умови як для задоволення їх різнобічних пізнавальних інтересів, так і для стимулювання інтересів, що виникли. Найефективнішими для учнів «творців» є виконання дій продуктивної та проблемно-раціоналізаторської підсистем.

Впровадження в практику відповідних розробок дозволяє в процесі навчання враховувати індивідуальні особливості учнів, розвивати в них самостійність, творчість мислення та відкрити широкий потенціал їхніх пізнавальних можливостей.

1.3   Педагогічні умови успішного запровадження індивідуального підходу.

Вивчення психолого-педагогічної літератури, передового педагогічного досвіду і власна педагогічна практика дають змогу зробити висновок, що педагогічними умовами успішного здійснення індивідуального підходу в навчанні є:

-         застосування багатоступеневого навчання;

-         залучення учнів до колективної спільної діяльності;

-         організація індивідуальної самостійної роботи учнів з      використанням диференційованих карток-завдань.

Висновки.

1.                   Індивідуалізація навчання – це система засобів, яка сприяє усвідомленню учнем своїх сильних і слабких можливостей навчання, підтримці і розвитку самобутності з метою самостійного вибору власних смислів навчання. Індивідуалізація сприяє розвитку самосвідомості і відповідності.

2.                   Індивідуальний підхід до учнів слід розглядати в рамках методичної системи, яка ґрунтується на виявленні і розвитку відповідних до змісту трудового навчання індивідуальних особливостей учнів.

3.                   Поділ учнів на відносно однакові групи можна вважати однорідним лише умовно тому, що при групуванні неможливо врахувати всі особливості учнів. Типологія школярів переслідує перш за все методичну мету – спрощення процедури вивчення та обліку домінуючих у трудовому навчанні індивідуальних особливостей кожного учня.

4.                   Існує чотири взаємно пов’язані етапи індивідуального підходу до навчання:

-         визначення критеріїв на основі діагностики особливостей учнів;

-         класифікація учнів відповідно до зазначених критеріїв на різні індивідуально-типологічні групи ( «творці», «сильні», «середні» та «мінімум»);

-         виділення підсистем видів дій різного рівня складності, що враховують особливості та переважаючи види діяльності у навчанні учнів відповідних індивідуально-типологічних груп;

-         безпосередній добір дій для здійснення навчальної діяльності учнів різних індивідуально-типологічних груп.

5.                   Впровадження в практику цих розробок дозволяє в процесі навчання враховувати індивідуальні особливості учнів, розвивати в них самостійність, творчість мислення та відкривати широкий потенціал їхніх пізнавальних можливостей.